Розповідаємо історію киянки Вікторії, яка через повномасштабне вторгнення росії в Україну стала номадом — цифровим кочівником.
Номади — цифрові кочівники — це люди, що мають віддалену роботу і ведуть мандрівний спосіб життя, тобто регулярно змінюють міста чи країни, де живуть. Вони не затримуються на одному місці довше кількох місяців та постійно подорожують, поєднуючи це з роботою та життєвою рутиною. Номади можуть працювати з будь-якої точки планети, де є хороший інтернет та електроенергія.
M Journal поспілкувався з Вікторією — киянкою, яка через повномасштабне вторгнення росії в Україну переїхала за кордон та вирішила випробувати на собі всі переваги та недоліки життя сучасного кочівника. Публікуємо її розповідь від першої особи про те, як насправді виглядає життя людини, яка живе на валізах з мінімумом речей та віддаленою роботою.
Як я стала номадом
Моє ім’я Віка, мені 27 років. До початку повномасштабної війни я все життя жила в Києві, працювала в IT-сфері — консультантом із впровадження CRM-систем. У вільний час подорожувала, займалася танцями та любила ходити на шопінг.
24 лютого я застала на самоті у квартирі в одному зі спальників Києва. Я навіть не мала бензину, щоб доїхати до близьких під Київ.
Я взагалі не готувалася. 22 лютого загуглила список речей, що мають бути в тривожній валізі. Подивилась і подумала: «Ну, якось потім зберу». Потім пошукала, де поряд із моїм домом знаходяться бомбосховища. У моєму будинку навіть не був вказаний підвал. Поруч ні метро, ні жодного іншого укриття…
Врятувало лише те, що я не виїхала зранку, бо розуміла — пального не вистачить. Ввечері я їхала пустими дорогами — здавалось, що в місті немає взагалі нікого. Дуже швидко дісталась до родичів у Київській області. Там зрозуміла, що хочу їхати далі — було страшно.
Ми із сім’єю розглядали якісь версії на випадок, якщо все-таки почнеться повномасштабна війна — поїхати на декілька місяців у Чернівці, або пожити якийсь час у Чехії — але жодного чіткого плану не було.
Із чого все почалося
Компанія, у якій я працюю, повідомила, що є можливість релокуватися в Польщу. Там нас мали зустріти волонтери, а роботодавець обіцяв надати безоплатне житло на певний термін, тому я виїхала. З хлопцем ми зустрілися вже там.
У Польщі мене поселили в трикімнатній квартирі в Кракові. Якийсь чоловік, що працює в моїй компанії, сказав, що в нього є пусте житло й ми можемо бути там стільки, скільки потрібно. Ми жартували, що він потім ніяк не зможе нас вигнати (сміється). Я завжди буду йому вдячна за те, що в той важкий момент він дав прихисток усій моїй сім’ї — нам із хлопцем, мамі, вагітній сестрі, подрузі та коту.
У Польщі ми не брали безплатні продукти, але моя мама й сестра отримували допомогу від ООН — їм на карту приходили якісь кошти. Нас обслуговували в суперкрутій клініці рівня «Добробута» і це було безплатно. Сестра була вагітна і пішла на плановий чекап, але там її зустріли з подивом, адже в неї не було проблем. У поляків підхід до медицини інший: якщо в тебе щось критичне, тебе врятують, а якщо нічого серйозного — то для чого ти прийшов? Можливо, так тоді обслуговували біженців з України.
Довго безплатно жити ми не змогли — нам було дуже незручно. Навесні Київську область звільнили, мої рідні почали збиратися додому. Ми з хлопцем почали думати, куди рухатися далі: брати тимчасовий захист ми не хотіли, а хлопець і не міг, адже не перетинав кордон Польщі з України після 24 лютого.
Компанія, де я працюю, сказала, що я можу залишатися і працювати в польському офісі, проте потрібно було повноцінно перевестися в нього. В іншому разі треба було виїжджати з Польщі, щоб роботодавець не нарвався на штрафи та репутаційні ризики через невідповідно влаштованих працівників.
Заробітну плату в Кракові обіцяли таку ж, як і в українському офісі, але податки потрібно було платити в Польщу. З ними досить складно розібратися і, чесно кажучи, це зовсім не ті 5 %, що ми платимо в Україні. Я була не готова заглиблюватися в питання з документами, шукати консультантів, тому ми вирішили їхати далі.
Безхатько з роботою
Коли минуло 60 днів нашого життя в Польщі, ми почали думати, куди виїхати за межі шенгенської зони. Ми не хотіли «дотягнути» впритул до терміну 90 днів, тому вирішили мати місяць часу запасу й переїхали в Чорногорію, де теж прожили два місяці.
Потім поїхали в Болгарію на місяць, бо це теж не шенгенська зона. У цей період я встигла з’їздити в Україну, адже це, відносно, недалеко. По моєму поверненню ми поїхали в Італію, де були місяць.
Усюди ми жили як туристи, житло орендували на Airbnb. До речі, якщо орендуєш на місяць, там є знижки навіть до 60 %. Це тому, що орендодавці часто не хочуть морочитися із подобовими здачами, зустрічати гостей, виселяти, оформлювати, платити туристичні податки, прибирати, прати білизну й так далі.
Я люблю дивитися будиночки на Airbnb, бо він дає можливість знайти круті небанальні локації, куди поїхати. Наприклад, будинок у малесенькому місті, про яке я навіть ніколи не чула. Так ми в Чорногорії натрапили на двоповерховий будинок на березі озера за 1200 доларів на місяць. Там було чудово. Як на мене, це дешево для тієї локації. Про неї мало хто знає, навіть відгуків майже не було.
Там не було людей і жодної інфраструктури. До найближчого супермаркету потрібно було їхати 20 хв на авто. Це і плюс, і мінус, бо людей немає, але ти не можеш просто вийти за молоком у магазин під домом.
Після Італії я запланувала собі воркейшн (від слів work і vacation, коли ти поєднуєш роботу й подорож) окремо від хлопця, бо його план відпустки мені не сподобався. Я спланувала власний тур: написала подругам із Валенсії, Амстердама і Праги. Вони погодилися мене прийняти, тож я провела в цих містах по тижню. Вдень із понеділка по п’ятницю ми разом працювали, а ввечері гуляли. Субота залишалася для повноцінних прогулянок, а в неділю я переїжджала.
По дорозі з Валенсії в Амстердам я заскочила в Париж. Там я хотіла місяць пожити й попрацювати, але коли подивилась ціни на квартири в центрі, то вирішила що це надто дорого. Навіть кімнати — дорого: від 2 тисяч євро на місяць.
Після цього я змінила думку про воркейшени. Краще окремо працювати, а окремо — їхати у відпустку. Важко змусити себе працювати, коли за вікном чудове місто і класна погода, а ти до вечора не можеш відірватися від ноутбука. А коли відриваєшся, то вже й нікуди йти не хочеться від втоми. Але ні: ти ж уже приїхала сюди, витратила час і гроші, тож іди й гуляй. Правда й у цей час нормально відключити голову не вдається, бо постійно хтось пише, дзвонить, є якісь питання.
Особливо якщо хтось мріє про роботу з пляжу на березі моря, то мушу розчарувати: це взагалі діч. Сонце світить у екран, ти нічого не бачиш, тобі спекотно, навколо шумлять люди, а якщо дуже «пощастить», то бігають діти й літають оси. Це тільки гарна картинка, насправді нічого класного в цьому немає.
На зимівлю ми вирішили залишитися в Хорватії, в одному з курортних містечок, де не в сезон можна досить бюджетно винаймати житло. Ми знайшли прикольну двокімнатну квартиру за 500 євро без комуналки в новому будинку, де тепло й немає плісняви. У Хорватії в більшості квартир немає опалення — гріються кондиціонерами. Коли починаються дощі, з’являється пліснява. Тому під час оглядин потрібно уважно дивитися і думати, буде грибок в цій хаті чи ні.
Коли починається сезон відпусток, десь із квітня, ціни злітають удвічі й ніхто не хоче здавати житло на тривалий термін. Їм набагато вигідніше заселяти людей по 60 євро за добу.
Я не можу сказати, що у якомусь із міст, де ми жили, було дуже добре, а десь — дуже погано. Я переважно оцінюю по умовах всередині квартири, бо працюю з дому повний робочий день і постійно сиджу за ноутбуком. Хоча пам’ятаю, що зручно було в Кракові. Там інфраструктура плюс-мінус як у Києві, подекуди навіть краще.
Номад-віза
На зиму ми захотіли призупинитися і залишитися в одній країні на довше, ніж три місяці. Нам потрібно було враховувати два нюанси. Перший — дозвіл перебувати у зоні Шенгену 90 днів, тож ми шукали країну поза її межами (на той момент Хорватія ще не входила в Шенгенську зону).
Другий — це сплата податків. Річ у тому, що коли ти перебуваєш у країні понад 180 днів, ти автоматично стаєш її податковим резидентом. Тому поки ми переїжджали з однієї країни в іншу, цієї проблеми не виникало, а коли вирішили залишитися на довше, почали шукати рішення.
Тоді я згадала, що коли під час пандемії коронавірусу відкрилися кордони, айтівці вирішили масово їхати кудись за кордон і працювати звідти. У нашій компанії говорили про це й розповідали, що дослідили варіант переїзду в Хорватію — мовляв, там усе окей і можна отримати номад-візу, продовжувати платити податки в Україну й не мати проблем із законом.
Номад-віза — це легальний дозвіл для платоспроможних іноземців від держави, у якої вони запрошують візу, жити там до 12 місяців, і не сплачувати податки в країну перебування. Щоб її отримати, потрібно мати довідку про несудимість з мокрою печаткою, перекладену хорватською мовою і заапостильовану. Для них це основний документ. У багатьох країнах дивляться на цю довідку, бо якщо ти чистий перед законом у своїй країні, тебе можна пускати в чужу.
Ми оформлювали ці довідки в посольстві України в Загребі, тільки там її можуть видати. Там електронна черга, де тобі треба зареєструватися завчасно — десь за місяць.
Ми жили не в столиці, тому брали відпустку на один день для поїздки в Загреб. У консульстві знаходиться малесенька кімната, де сидить секретар консула, український чувак, що видає паспорти, довіреності й цю довідку. Більш детально про документи для отримання номад-візи в Хорватії можна почитати тут і тут.
Електронна черга йде не ідеально, бо все одно трапляються форс-мажори. Наприклад, перед нами пропустили без черги людей із дітьми. Напередодні їх зняли з потяга і вони ночували десь на вулиці, бо чи то не мали проїзних документів, чи то з ними було щось не ок. Тож наша черга змістилася години на дві.
Коли дійшла наша черга, в Україні пропало світло (це було під час блекаутів). Річ у тім, що цій довідці повинні присвоїти номер в Україні, а в нас уже не було часу чекати. Але цей чоловік, помічник консула, виявився дуже крутим: сказав, щоб ми приїхали за годинку-дві, щоб він спробував перевірити ще раз. Коли ми прийшли, у нього вже був неробочий час, але він зробив нам довідки. Якби не він — нам би довелося букати новий слот через місяць.
Оплата за цей апостиль на довідці (спеціальний штамп, що підтверджує дійсність документу й підписів) — поштові марки, які ти маєш купити в спеціальному кіоску. Довідка також не безплатна — її ціна близько 1000 гривень.
Віза надається на рік без можливості подовження. Ми подали документи в грудні, а отримали візу в лютому. Тут тобі видають пластикову карту як документ. Це не віза в паспорт, а твоє ID у країні. Вона називається venomad або temporary state.
Візу тобі дадуть лише у разі, якщо ти можеш довести, що в тебе досить високий дохід і ти зможеш утримувати себе протягом цього року в Хорватії, а потім матимеш гроші повернутися додому або виїхати в іншу країну. Якщо в людини немає такого рівня доходу, вона може жити як турист або за програмою тимчасового захисту для українців.
Українців у Хорватії, у цілому, багато. У Задарі я випадково зустріла трьох знайомих із роботи. Є багато українців, які готують заморожену їжу на продаж, є ті, хто роблять манікюри, педикюри. Якщо українці влаштовуються на роботи, то це переважно супермаркети, пекарні. Є українці, які навіть відкривають бізнеси: наприклад, у Задарі я натрапила на суші Forellis — вони й у Києві є.
У Хорватії з англійською круто. Я думала, що це притаманно лише туристичним локаціям, але ми приїхали в Загреб — нетуристичне місце — і там теж усі знають англійську. І не просто молодь, але й люди 40+. Плюс, вони ж слов’яни — за бажання можна розібратися, про що вони говорять. Типу як із польською.
Кочівник із ноутбуком у руках
Якщо ти постійно працюєш і не вилазиш із комп’ютера, то наївно думати, що будеш приїжджати кудись (під час воркейшену або ставши номадом), працювати чотири години, а далі бігти купатися. Треба детально планувати графік, знаходити для цього час.
Я не вважаю, що працювати у подорожах це суперкруто, бо ти не можеш ні працювати, ні відпочивати. Я весь час сиджу і працюю. Мені дуже важко змусити себе піти кудись гуляти. Якщо в тебе робота не дуже інтенсивна, то окей, але якщо ти працюєш по 8 годин на день, то тобі байдуже, чи є в тебе море за вікном, бо ти сидиш скорчений перед ноутом і в тебе болить спина. Якби це не була вимушена міра, я б повернулася додому і просто їздила б у відпустку.
Я люблю, коли моя квартира чиста, світла, з гарним ремонтом, тому в мене такі критерії до орендного житла. Взагалі мені подобається мінімалізм, але такі варіанти досить важко знайти.
Читайте також: «ТОП 5 книг про організацію простору вдома та на роботі»
Ще ми завжди дивимося, щоби було два робочих місця. Хоча б один робочий стіл, а один кухонний, де теж можна працювати. В ідеалі — коли дві окремі кімнати. Бо коли ви обоє на онлайн-зустрічах із колегами, то заважаєте одне одному, а коли один на зустрічі, а інший ні, то зосередитися взагалі неможливо. Важливо щоби був хороший інтернет. Нам не пощастило лише в Хорватії, але через те, що будинок, який ми винаймали, був новим і туди ще не встигли провести оптоволокно.
Я зрозуміла, що робоче місце має бути облаштованим, бо за ним ти проводиш найбільше часу й не можеш ефективно працювати, якщо в тебе поганий інтернет, коли тобі холодно чи коли болить спина. Якщо ти багато проводиш часу за роботою, за цим треба слідкувати. В ідеалі, коли шукаєш квартиру, потрібно одразу розуміти, де ти будеш працювати й чи буде тобі там комфортно.
Зараз мені вистачає тижня-двох, щоби повністю обжитися в новому місці. Затишок — це дуже класно, але навести його мені вдалося тільки в одному нашому помешканні, бо ми обирали його на відносно довгий період. Тоді мені вже не хотілося жертвувати чимось у квартирі заради виду чи локації, бо я хотіла жити в комфорті. Спершу я погоджувалась на не дуже зручні для себе локації, бо «трохи перетерплю і буде інша хата», але згодом перестала.
Для затишку треба щось купувати, але його потім немає як із собою возити. Хіба що щось маленьке. Гірлянди, свічки, постільну білизну.
Що і як купують номади
Оскільки ти живеш на валізах, розживатися добром немає можливості. В усьому себе обмежуєш. Тобі постійно потрібно контролювати кількість речей, які маєш. Усього має бути мінімуму: як коли ти переливаєш усе в маленькі баночки, готуючись до подорожі, щоб заощадити простір. У нас хоча б є авто, я не уявляю, як без нього — з однією, двома чи трьома валізами.
Щодо одягу це класно, бо ти бачиш, що в тебе є і що ти не носиш. Проте інколи доводиться відмовлятися від того, що дуже хочеш. Але обмежуватися треба не тільки в одязі.
Коли ти постійно кочуєш, у тебе обмаль речей і немає можливості облаштувати власне робоче місце. Якщо приїжджаєш на рік, то ти вже можеш купити стіл, крісло. З того, чого мені не вистачає — це великий монітор, комфортний матрац. Раніше мені бракувало дзеркала в повен зріст, але в якийсь день я плюнула й купила його. Скажу більше: під час переїзду я помістила його у своє авто (Nissan Micra) і перевезла в наступне місто, що стало нашим тимчасовим домом.
Побутовий шопінг
Продукти ми переважно купуємо раз на тиждень. Є список їжі, яку ми беремо завжди, у будь-якій країні. Він для країн Європи не дуже відрізняється, хоча нещодавно ми були в Еквадорі (Південна Америка) і там купували те ж саме. Обов’язково беремо яйця, хліб, сосиски, молоко, фрукти (банани, яблука), цукерки.
Як планую покупки? Інколи стараюсь жити по меню, тобто складаю список страв на кілька днів, виписую потрібні продукти і їх купую.
Інколи любимо брати щось локальне. Наприклад, у Хорватії ми полюбили чівабчічі — це такі напівфабрикати-котлетки. Типова балканська їжа. Їх дуже зручно готувати. Ти просто кладеш їх у духовку й на цьому все. У мене раніше було упередження, що напівфабрикати це фу-фу-фу й не можна таке купувати, але чівабчічі змінили мою думку.
З того, що я ще постійно купую — це червона риба. Її суперпросто готувати — сіль, перець, лимонний сік і в духовку. І все, у тебе готова смачна їжа.
Читайте також: «Як покупки та шопінг-терапія впливають на мозок»
До речі, що здивувало мене в Хорватії… Якщо подивитися на карту цієї країни, то більша частина її території — це узбережжя з відкритим доступом до моря. Мені здавалося, що там має продаватися багато риби та морських гадів. Але Хорвати дуже люблять м’ясо і в супермаркетах у них маленький вибір морепродуктів. Не знаю, із чим це пов’язано, але отак.
Пам’ятаю, на Новий рік ми з колегами зустрілися в Задарі й хотіли купити ікру до святкового столу — це ж традиція! Я взагалі не змогла її знайти, а моїй колезі вдалося, але з величезними зусиллями.
Коли ми ще жили в Києві, я замовляла доставку продуктів онлайн приблизно раз на тиждень, за потреби щось докуповувала. Це було суперзручно. За кордоном я так не роблю — не знаю, чому, навіть не ставила собі це питання.
Тепер за покупками я ходжу в супермаркет. Ці місця вселяють мені довіру. Я більше довіряю їм, аніж ринкам.
У Загребі ми рідко, але купували на ринках: я не люблю обирати, коли за тобою хтось стежить, а на базарчиках без цього ніяк: за тобою дивиться продавець, тебе постійно заманюють інші торговці. Хоча центральний ринок у Хорватії в центрі дуже гарний і класний. Мені подобається на нього дивитися, але купувати — в інших місцях.
Наостанок
Коли ти номад, ти можеш побачити світ. Ти можеш пожити плюс-мінус у місцевій культурі, трішки відчути себе місцевим. Я кажу трішки, бо не спілкуюся з місцевими, лише спостерігаю — це трохи більше, ніж коли ти приїжджаєш на тиждень. Ти бачиш, як люди поводяться в повсякденній рутині, що вони роблять. Не просто їздиш по класних місцях, але й дивишся на реальне життя.
Такий стиль життя підійде не всім. Якщо ти ставишся до цього як до пригоди, супутній дискомфорт не викликатиме в тебе роздратування. Чим важче тобі приймати якісь нюанси, тим складніше буде впродовж цього шляху.
Я б не сказала, що це дуже стресовий режим. Можливо через те, що раніше ми багато подорожували й наші поїздки були досить нервовими — тому може я і звикла. Ми завжди все планували, але постійно щось забували або траплялися якісь форс-мажори… Тому я можу забронювати готель за 2 хв, купити авіаквитки за 10 хв і це не викликає в мене занепокоєння.
Ми в Україні знали все само собою, а за кордоном ти нічого не знаєш, не знаєш, як і що працює. Тобі постійно треба щось шукати, гуглити, бо все, як правило, не так, як ти звик. Ти або дізнаєшся, читаєш, або ніхто ніяких поступок тобі робити не буде.
А ще ти розумієш, наскільки вдома класно. У тебе спадає пелена з очей, що десь за кордоном круто, а в нас усе погано. Усвідомлюєш цінність того, що в тебе є.
